Новини та анонси подій факультету

Історія одинадцята. Пархоменко Кароліна, група 21-МК

9 травня відзначається 76-я річниця перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ми багато знаємо про війну з розповідей ветеранів, а також від наших бабусь і дідусів, які в той час були дітьми. На їхнє дитинство припали евакуація, переїзди, голод; хтось втратив близьких і жив в дитбудинках, хтось пішов на війну підлітком.

Усі ці слова писав мій найкращий дідусь: «Пам’ятаю, як ми приходили у шпиталі і як поранені солдати нас по-доброму зустрічали. Тоді був уже страшний голод, і до бійців ми приходили напівголодними. Вони це розуміли і часто пригощали нас цукром, давали нам хліб. Таке запам’ятовується на все життя. У дитячі ігри під час війни ми не грали. Багатьом з нас доводилося працювати на заводах і в селі на власних земельних ділянках, свій навіть невеликий урожай дозволяв вижити і не вмерти з голоду. Потрібно було збирати металобрухт, брати участь у зустрічі поранених, влаштовувалися шкільні військові паради.

Але коли з фронту привозили трофейну техніку, кожен з нас прагнув отримати який-небудь пошкоджений автомат – що-небудь військове. Бувало, що все закінчувалося нещасним випадком, коли в руки дітей потрапляли гранати.

Війну я зустрів вже без батька. Але близьких і знайомих нашої сім’ї на фронті загинуло дуже багато. Я з дитинства був завжди дуже спостережливим. Вийду ввечері, сяду на лавку і дивлюся на людей. І ось щовечора повз наш будинок проходила молода пара. Дивовижної краси жінка і дуже красивий чоловік. Я не знав, хто вони були за професією, де працювали, я просто знав, що в певний час вони, такі щасливі і радісні, що несуть світло, пройдуть повз.

Був вже початок 1942 року, я як завжди сидів перед будинком і знову побачив цю жінку, але не впізнав її: убита бідою, убита горем, вона постаріла за лічені години. І ми знову зустрілися очима. А потім я дізнався, що вона одержала повідомлення про загибель свого чоловіка. Тоді я задумався: що це за горе, що це за біда так вплинули на неї – через все життя ці спогади я проніс. Пам’ятаю, що в День перемоги йшов сильний дощ. Вже оголосили, що ми перемогли, а на вулиці – злива, прохолодно. Коли до обіду небо очистилося, все місто висипало на вулиці. Це була стихійна хода, люди просто йшли – така неорганізована демонстрація. У всіх було відчуття великої радості – його просто не передати. Цей день мені запам’ятався на все життя: дощ, потім сонце, свято, все місто гуляє, радіє»